Пам’ять змушує воскрешати сумні і болючі моменти…

У 2006-у році, через двадцять років після аварії на Чорнобильській атомній електростанції, було встановлено ще одну пам’ятну дату – День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Як зазначалося в Указі Президента, з метою гідного відзначення мужності, самовідданості і високого професіоналізму ліквідаторів відзначатиметься цей день щорічно. І дату його вибрано не випадково. 14 грудня - це день закінчення будівництва саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком.

Однак гарний задум, як нерідко бувало в нашій історії, не знайшов свого втілення. Минають роки, а ліквідатори досі залишаються чи не найбільш незахищеною і неорганізованою категорією населення України. Чого варта, скажімо, лиш та обставина, що замість реальної підтримки й допомоги їх позбавляють елементарних пільг. Та що там пільг, навіть належного обліку цих людей немає.

Знаю, стосовно останнього чиновники можуть заперечити і навіть назвати цифри. Однак у різних структурах вони будуть різними. Навіть у «Книзі пам’яті» щонайменше сорок відсотків інформації про чорнобильців упущено. Як з’ясувалося, у нашому районі за 32 роки після квітня 1986-го жодного разу ніхто навіть не зібрав разом ліквідаторів наслідків найстрашнішої техногенної катастрофи. Тоді вони покірно пішли в горнило небезпеки і смерті і так же смиренно несуть свій хрест досі…

Цьогоріч у переддень цієї сумної дати ліквідаторів з нашого району вперше запросили до великого залу районної ради. Із 127 чоловік, як зазначали організатори, прибула половина, що, безумовно, можна розцінювати і як неорганізованість, і як недовіру до влади. На цьому прямо чи опосередковано концентрували увагу виступаючі.

Зокрема, очільник добровільної організації «Дзвони Чорнобиля» із Житомира генерал-майор цивільного захисту Л. О. Антонюк так і сказав: «Ми самі винні, це через нашу неорганізованість і поблажливість таке ставлення до нас у держави. Інформації про нас мало. Ми забуті, як кажуть, Богом і людьми». Він розповів також про те, що в Житомирі вже два роки діє єдине на всю область, хоч і найкраще в Україні, відділення для чорнобильців. Там можуть проходити діагностику та лікуватись у спеціалістів різних профілів як ліквідатори, так і потерпілі від аварії на ЧАЕС.

А ще Леонід Олександрович наголосив на тому, що у селі Капітанівка під Києвом для ліквідаторів діє чудовий санаторій, де можна не лише пролікуватись і оздоровитись, а й просто поспілкуватись із ветеранами Чорнобиля з інших регіонів України.

Із особливим занепокоєнням генерал говорив також про музей Чорнобиля, який був створений у обласному центрі в попередні роки, а нині «лежить у підвалі», бо немає для нього приміщення.

Голова районної ради П. А. Боровський закидів на адресу влади не заперечував. «Проблем нині вистачає у всіх, - сказав, зокрема, він, - однак щоб вирішувати їх, потрібно самим організовуватися. Можливо варто подумати про створення в нашому районі філії «Дзвонів Чорнобиля».

Одним словом, розмова про наболіле велася гостра і предметна. Однак активності самих ліквідаторів не відчувалося. Певно, за стільки років байдужого ставлення до них люди просто зневірились і змирились. Навіть вручення спеціальних пам’ятних знаків, «щоб залишились як пам'ять, що ви ліквідатори», не викликало особливого пожвавлення. І виступ вокального ансамблю «Візерунок» не зумовив емоцій. А може так і має бути. День пам’яті змушує воскрешати сумні і болючі моменти…

Ліквідаторів, які вже відійшли в інший світ, вшанували хвилиною мовчання, а до пам’ятного знака, що перед пожежною частиною, поклали квіти.

Мене особливо вразило те, що серед ліквідаторів, як людей старшого віку, так і значно молодших, які тридцять два роки тому, в мирний і ще стабільний час, абсолютно необізнаними і, вважай, голіруч стали проти невидимого смертельного ворога, були жінки.

Пам’ятаю, моя сусідка, тепер вже світлої памяті, Марія Шотик, яка працювала кухарем у комбінаті громадського харчування, повернувшись із командировки з Чорнобильської зони, розповідала, як вони, не маючи навіть елементарних побутових умов, сушили після прання особисті речі прямо під відкритим небом. Коли підносили до них прилад, яким вимірювали рівень опромінення, він зашкалював. А жінки одягали той одяг на себе і йшли готувати обіди тим, хто працював безпосередньо на реакторі.

Великомученики. Безневинні жертви мирного атому…

Марина КОРОТЕНЮК.